socion.com.ua

- Стільки характеристик написано, ми продаємо їх, а потрібно видати книгу, як же психологам і людям соціоніку без характеристик використовувати?

Красномовне мовчання.

- Я скорочую всі характеристики, щоб зробити варіант для книги.

Красномовне мовчання. Співпраця із завжди говірким, а в потрібний момент мовчазним Анатолієм Гречинським обірвалася. Та не закінчилася. Ми робимо спільну справу. Тільки вже не разом. Якщо у роботі над першою книгою було море радості, то у роботі над другою – океан горя, розпачу, сліз, тривог. І народилася вона не з моїх рук…

Тепер по-порядку. Як сповідь.

Перший розпач: знищено всю інформацію у комп’ютері. Не біда. Є служба відновлення інформації. Але відновилася не вся, уривками…

Другий: хочу написати книгу, а сил не маю, острах якийсь, невпевненість. Слова пісні «Повір у мрію» - підштовхують. Пишу. Уривками. Життя підкидає поезії…

Питаю у Г.Шульмана:

- Чи маю моральне право видати книгу, над якою працювали удвох?
- Ні. Але пиши. Це буде брошура.

Питаю у О.Букалова. Відповідь – видавайте. Але мене тривожать незрозумілі питання моральної відповідальності. Питаю у шкільного психолога, за типом ЕСЕ, отже, в питаннях моралі вона сильна. А та дивується мені:

- Адже писали – Ви, працювали над текстом, Анатолій тільки допомагав здобувати знання. Пишіть і сміливо видавайте.
- Написала, що створювалася книга у співпраці з Гречинським, показала, а та мені:
- Напишіть так, щоб прізвище Гречинський фігурувало тільки один раз. Виправила.

Книга готова, телефоную у видавництво «Психея», представник якого два роки тому просив соціонічні тексти.

- Хіба не знаєте економічну ситуацію? Криза! Ми друкуємо тільки за свій рахунок.

Але ж ви просили інформацію, я не навязую. Дали завдання надаслати перші 20 сторінок тексту. Зробила вибірку з кожного розділу, і раптом: ламається ноутбук. Зникає вся інформація. Відновлюю. Знайшли все, окрім останнього тексту книги. Є проміжний, старий варіант. Роки роботи! Крах. Сльози самі зрощують щоки. Не стримати їх. Рікою течуть і течуть.

- Шкода праці, - в унісон мені розуміє програміст.
- Іллюша, - питаю крізь схлипування сина на тому самому Хрещатику, який згадувала у передмові, -  НАВІЩО Я ЖИВУ?
- Мама, половина людей не задумуються над цим!..
- Мама, - телефонує з Австралії донька, - у мене була подібна ситуація: пропала вся створена мною програма. Я зробила заново. Вийшло краще! І в тебе вийде краще.

І з новим запалом сідаю за книгу. Знайшла серед віршів своїх епіграф і зраділа: так – краще! Прийшов на думку новий розділ – так цілісніше. І пішла робота веселіше. І нова книга кращою стала! Значить, не даремне зникла інформація: Бог не міг допустити неповної книги...

І раптом - випадок. Випадок, який різко розвернув усе моє життя. А випадковостей не буває, все – закономірно. Їду в приміському автобусі. Сідає поруч Міша Музика, знайомий, живемо по-сусідству на дачі. І розказує, щиро виливаючи душу, як працював директором видавництва у Чехії, в Києві, потім – вбито брата, пограбовано картини батька, і змушений був купити хатинку у селі, щоб його із мамою не знайшли... А чоловік талановитий: музику пише, малює, майструє. Дуал. Такий схожий на іншого - моє незабутнє втрачене кохання...

А у мене – проблема. Як видати збірку поезій? На книжковому ярмарку зустрічаюся з видавцем поезії Сергієм Пантюком. Питаю, чи можна видати свої.

- Надсилайте тексти.

Холодок у душі: а плагіат?.. Телефоную Міші, питаю, як мені чинити. Радить скласти спершу договір. Пантюк відмовляється.

- Тоді довіряти йому не можна, - відказує Міша. Я сам зможу все зробити. Укладай збірку.

При зустрічі розказую, що є ще книга. І Міша раптом говорить:

- Давай текст книги. Спершу зробимо її, потім – вірші. І почалася робота. Натхнено, швидко, з любов’ю, радістю – адже дуали!

Фото до книги були неякісними, Міша і їх підтягнув, і верстку зробив, і видавництво знайшов, щоб дешевше по-знайомству видати. Фактично, видання книги взяв повністю на себе. І підганяв: папір дорожчає! У розпалі літо, але обом – не до відпочинку: навіть річки, що поруч, не бачили. Зате цікаво і весело. І на роботу – як на свято!

Тримаю у руках перший примірник, теплий, із запахом типографських фарб. І безмежна вдячність. І тиха глибока спокійна радість на душі. Так само тихо глибоко раділа першій – згадується. Їдемо з типографії додому, поруч Міша, в якого встигла закохатися, але думки – не про нього, - про книгу. Радість. Гордість. Вдячність. І спокій на душі.

Згадую слова Міші:

- Тобі хочеться швидше видати вірші, щоб позбутися, закінчити певний свій період життя.
- Так, вірші – це період життя, осмислення його. Та позбутися я хочу книги із соціоніки. Саме вона мені жити не дає!
- Тобі просто треба це віддати.

Так само і мама моя казала:

- Страждаєш, бо маєш знання і не можеш їх дати людям.

Уже не страждаю. Вже з радістю ділюся знаннями. І допомагає у цьому книга: підручник, посібник, настільна книга, адже у ній - про кожного. Про Вас.

А поезії? Це було ще цікавіше: нові розділи, художнє оформлення, радість нових віршів, оформлення обкладинок збірок. І нова поема: «І знов оспівую любов» - рондо від першої до неостанньої, а спонукало до того – кохання до Міші.

Психодрама. Розкладую за допомогою реквізиту своє життя. І проходимо його етапами. І бачимо: люди, що втрачають у зародку близнюків, проживають не одну – дві долі. Так і в мене: за себе і за свого ненародженого брата. Ми ж домовлялися до народження усе робити разом. Тож і в житті від посилає помічників, і книги ми робимо разом. Першу – із Анатолієм, другу – із Мішею. Такі наші шляхи...